Від цього року на посаді старшого тренера чоловічої команди з фехтування на рапірах разом з молодим українським фахівцем Пилипом Колесніковим працює 40-річний італієць Андреа Бальдіні. Відомий насамперед як спортсмен: олімпійський чемпіон Лондона-2012, п’ятиразовий чемпіон світу, восьмиразовий чемпіон Європи.
Після завершення континентальної першості в Антоні пресслужба ФФУ поспілкувалася з Андреа. Ми попросили його оцінити нинішній рівень українських рапіристів та потенціал команди, а також дізналися, що мотивувало його стати тренером команди з країни, в якій йде війна.
🔹 Чемпіонат Європи став першим великим турніром, де ви були в ролі старшого тренера збірної України. Як слід розцінювати виступ наших рапіристів в Антоні, де команда посіла передостаннє 11-те місце, а найкращим результатом в особистих змаганнях став вихід в 1/16 Андрія Погребняка?
“Результати, на жаль, відповідають нинішньому рівню команди. Ми могли б виступити трохи краще, але все одно потрібно виконати значний обсяг роботи, якої поки що не було.
Ми розпочали наш новий проєкт з середини сезону, коли змагання вже були у розпалі. Хлопці тільки з лютого почали приїжджати до мене на збори в Італію. Але знову ж таки поки що це був лише один тиждень на місяць. Щоб побачити реальні зміни, потрібен час. Водночас це не означає, що результат прийде сам по собі лише тому, що ми працюємо. Потрібно працювати якісно, а також змінювати ментальність, виховувати психологію переможців.
Є простір для покращення всюди: і в техніці, і в тактиці, і у фізичній формі. Я у лютому почав працювати з групою спортсменів, серед яких навіть не всі належним чином займалися фізичною підготовкою вдома — це дещо по аматорськи. Звісно, є багато речей, які потрібно виправити, і повторюся, на це потрібен час”.
🔹Наскільки більшим Вам видається потенціал української чоловічої рапіри, ніж ті результати, які вона показала в Антоні?
“Навіть для хлопців, які тут в командних змаганнях поступилися Іспанії та Хорватії, але все ж виграли останній поєдинок проти Ізраїлю, я бачу значний потенціал для вдосконалення. На мою думку, вони ще мають зрозуміти деякі аспекти у фехтуванні, адже іноді роблять базові помилки, яких суперники зазвичай уникають. Це буде перше, над чим ми працюватимемо в технічному плані далі, і я впевнений, що наступного сезону ми зможемо трохи це виправити. І лише після цього почнемо бачити реальний прогрес.
Звісно з молодими спортсменами буде дещо простіше, вони демонструють своєрідний український стиль фехтування, який не є неправильним, але потребує адаптації до сучасних реалій. Вони менше часу це роблять, тож процес змін може бути швидшим.
А от зі старшими, які фехтували певним чином всю свою кар’єру, це буде складніше, але не означає неможливо. Вони мають значно більше досвіду за плечима, і тут вже від них самих залежить наскільки вони готові розуміти мої вимоги, застосувати їх спершу на тренуваннях, а потім — у змаганнях, коли є тиск і стрес”.
🔹Італійська школа була і залишається серед лідерів світового фехтування, але був час коли й українські рапіристи перебували на перших щаблях, як серед спортсменів — срібний призер Олімпіади-1992, триразовий чемпіон світу Сергій Голубицький, так і серед тренерів – згадаємо Олега Мацейчука, який привів до історичних успіхів команду Японії. Чи бачите Ви щось з цих минулих надбань актуальним в роботі сьогодні?
“Усі школи мають право на існування, немає жодної «неправильної», є багато способів фехтувати й досягати успіху. Але також недоцільно дивитися лише на результати окремих видатних спортсменів в минулому. Адже те, як працював, наприклад, тренер Голубицького, можливо давало результат тоді, але вже не даватиме його у 2026 році, бо саме фехтування кардинально змінилося. Ті здобутки, які ви згадували, були до 2004 року, коли таймінг, атаки й сам стиль бою були зовсім іншими. Нові правила, які ввела FIE з 2005-го , змінили гру, і поступово вона розвинулася до сучасного вигляду. Це фактично вже інший спорт, відмінний навіть від того, коли я сам фехтував.
Звісно, ми не повинні забувати історію й досягнення українського фехтування на світовому рівні, але водночас маємо бути готові постійно адаптовуватися. Це, безумовно, одне з моїх головних завдань — принести в українську рапіру сучасний стиль фехтування, який вже не є навіть таким, яким був у мої часи.
Ми повинні постійно спостерігати, аналізувати, але не копіювати автоматично, а пропускати через себе. Сьогодні на високому рівні рапірні бої стали більш «шабельними» за характером: усі борються за середину доріжки, а ми цього не робимо. Щоб це змінити, потрібен час. Я сподіваюся, що Федерація розуміє: це довгий процес. Рим теж не за один день будувався. Потрібна довіра, терпіння й гнучкість, щоб ми могли створити щось справді вартісне”.
🔹Для багатьох стало несподіванкою Ваше рішення приєднатися до тренерського штабу збірної України. Що було головною мотивацією?
“Я хотів працювати з командою, скажімо так, «андердогом». Мені цікаво взяти спортсменів, які не знаходяться серед лідерів і спробувати розкрити їхній потенціал і підняти на вищий рівень. Україна в цьому плані і не тільки була для мене чудовою можливістю. Адже, на жаль, через війну було зрозуміло, що Федерація не шукатиме когось, хто обов’язково переїде жити в країну. Це також збігалося з моїми життєвими обставинами.
Для мене це був шанс працювати зі збірною, спортсмени якої приїжджають тренуватися до мене, і при цьому мені не доводиться залишати родину, особливо зараз, коли моїй дитині лише рік. Це була взаємовигідна ситуація. Тож коли я дізнався, що українська збірна шукає тренера, то одразу запропонував свою кандидатуру. І, відверто кажучи, я швидко знайшов спільну мову і з президентом Федерації Михайлом Ілляшевим, і з головним тренером Наталією Конрад, і з усією командою.
Звісно, з усіх видів наразі у мене найближчний контакт насамперед із рапірою, не лише чоловічою, але й жіночою, адже ми подорожуємо разом. Впродовж сезону, коли були спільні Кубки світу, і я був сам із командою (чи нас було двоє тренерів), я спокійно міг звернутися по допомогу до Ольги Лелейко чи Лариси Павленко. І вони завжди йшли на зустріч. Але загалом я вже відчуваю себе органічно не лише серед рапіристів, а й в усій українській збірній, навіть попри те, що я тут нова людина і не говорю українською. По‑людськи я щасливий бути частиною вашої фехтувальної спільноти”.
🔹Ви дуже емоційно реагуєте і переживаєте не лише за кожний бій, а за кожний укол. Це властивість характеру чи особливості менталітету і чи не важко Вам працювати з більш стриманими українськими спортсменами, які не звикли так відкрито проявляти свої почуття?
“Можливо, це, тому що я італієць і походжу з нації, яка іноді буває занадто експресивною, але водночас це наш спосіб демонструвати значущість, вірити до кінця й залишатися пристрасними у своїй справі. Це те, що я сказав хлопцям після двох поразок в командному турнірі в Антоні. Звісно, на папері могло виглядати так, що ми програємо матч іспанцям, і ми фехтували не найкраще, але потім ми програли ще одну зустріч і після цього я вже звернувся до них: «Не звикаймо до поразок. Це небезпечно, коли ти не кричиш під час бою, коли фехтуєш так, ніби просто виконуєш «домашнє завдання», бо тоді починаєш втрачати набагато більше, ніж просто результат одного дня. Тоді твій розум починає сприймати поразку як норму».
Так, поразка є частиною спорту, і коли ти програєш, ти приймаєш це. Але водночас ти завжди маєш робити все, щоб здобути перемогу. І саме так, на мою думку, ти вшановуєш спорт. Можливо, така зміна психології потребує часу, адже нам потрібно відчути смак перемоги, щоб полюбити перемагати й щоб сформувати позитивне мислення.
Принагідно до цього хочу згадати чемпіонат Європи U-23 у Кальярі. Там була інша команда з молодших спортсменів. Вони були дуже мотивовані, і нам вдалося перемогти Велику Британію, яка на папері була тією ж командою, що й тут – із Девідом Сосновим та Джеймі Куком. І знаєте, коли здобуваєш таку перемогу, то відчуваєш захоплення — і саме так починається рух угору”.
🔹На який рівень результатів мають вийти українські рапіристи, щоб ви могли сказати самому собі, що ви задоволені своєю роботою?
“Кожен спортсмен має свій рівень, і кожному потрібно піднімати планку трохи вище — не лише наприкінці сезону, а щодня на тренуваннях і на кожному турнірі потрібно прагнути бути кращим, ніж ти був учора. В Україні є хороші 17‑річні спортсмени, які торік тільки почали виступати серед юніорів. Сподіваюся у другий свій сезон в цій віковій категорії побачити їх трохи вище в рейтингу, особливо на чемпіонатах світу та Європи. Я говорю насамперед про Яніслава Корецького, Гліба Мухопада, Даніїла Матяша та Андрія Сімонова — усіх цих хлопців, із якими, на мою думку, ми можемо будувати майбутню команду.
Я також очікую, що вони почнуть кидати виклик старшим, бо нам потрібна внутрішня конкуренція. І Федерація повинна допомогти мені в цьому — можливо дещо змінити підхід до нарахування очок і формування складу, щоб ніхто не мав гарантій: місце в команді необхідно завойовувати. Нам потрібні люди, які хочуть, які мріють, які голодні до перемог”.
🔹Гадаю, Ви не будете проти, якщо наостанок ми розкриємо деякі деталі Вашого резюме, в якому зазначено, що після завершення спортивної кар’єри Ви встигли здобути ступінь магістра у галузі права та дипломатії, закінчили бакалаврат із політичних наук та міжнародних відносин, а також працювали амбасадором UNICEF Італія. Не схоже на освіту людини, яка планує стати тренером?
“Чесно кажучи, я й не планував ставати тренером. Коли завершив кар’єру у 2016 році, переїхав до Бостона й здобув там ступінь магістра. Мій план був повністю розірвати зв’язки з фехтуванням, і тоді я точно не думав про тренерську кар’єру. Але сама доля повернула мене назад. Моя дівчина, яка згодом стала моєю дружиною (учасниця Олімпіад 2016, 2020 Ірем Карамете) залишила рідну Туреччину, свого тренера і переїхала до мене у США. Тож мені довелося почати її тренувати, і поступово мені це стало подобатися.
Я також працював із дітьми в клубі й відчув, що це приносить мені справжнє задоволення. І тоді я сказав собі: добре, можливо, я зможу знайти роботу і займатися цим професійно. Так поступово я став тренером. І зараз я задоволений тим, ким я є”.