Аматорське фехтування в Україні — від перших кроків і викликів до успіхів та перспектив. Ми поспілкувалися зі співзасновниками Всеукраїнської ліги любителів фехтування Євгенієм Тимо та Ігорем Семененком, щоб дізнатися, хто ж ці люди-аматори, які у зрілому віці не бояться кинути собі виклик, що приводить їх на доріжку і чому аматорський спорт може стати необмеженим ресурсом для розвитку. Дочитайте до кінця — і хтозна, можливо саме ви захочете стати тим локомотивом, що запустить нову хвилю фехтування у вашому місті.

ТОЧКА ВІДЛІКУ: ВІД ІНДИВІДУАЛЬНИХ УРОКІВ ДО ПЕРШИХ ЗМАГАНЬ

Україна має давні традиції у фехтуванні: за роки незалежності наші спортсмени здобули 9 олімпійських медалей, 47 нагород чемпіонатів світу та 68 — чемпіонатів Європи. Водночас аматорський рух у цьому виді спорту сформувався відносно нещодавно, хоча потреба в ньому визрівала роками. На відміну від країн Західної Європи чи США, в Україні довгий час існувала чітка межа між «професійним» і «неформатним» підходом: ті, хто не потрапляв у систему ДЮСШ, залишалися поза грою.

«Раніше, якщо ти не починав займатися фехтуванням до 13 років, шансів потрапити у наш вид спорту у тебе практично не було, — пояснює співзасновник Всеукраїнської ліги любителів фехтування та президент фехтувального клубу «Liberte» (Дніпро) Ігор Семененко. — Дорослі могли домовитися з тренером у приватному порядку, але далі індивідуальних уроків справа не йшла. Груп не було, рівних за досвідом спаринг-партнерів — теж. Людина відвідувала кілька занять, захоплювалась, хотіла фехтувати — а з ким? Відповідно, такі люди займалися невеликий проміжок часу й втрачали інтерес».

Поворотним моментом у розвитку аматорського фехтування в Україні стала поява централізованих груп. Навесні 2012 року в столиці Євгеній Тимо сформував першу таку групу, а паралельно з ним у «Клубі європейського фехтування» почав працювати з аматорами Ярослав Гуріненко. Восени того ж року офіційно відкрився клуб у Дніпрі — тож саме цей рік можна вважати точкою відліку організованого аматорського руху в Україні.

За словами співзасновника ВЛЛФ і президента клубу «Centre» Євгенія Тимо, ідея працювати з аматорами виникла як відповідь на очевидну прогалину: «Є чимало людей, які хочуть займатися спортом у зрілому віці. Для них відкриті тенісні корти, басейни, секції єдиноборств, але не фехтувальна доріжка — ніша залишалася порожньою. Ініціатива йшла від тренерів, але охочих спробувати вистачало. Складніше було знайти місце для занять і все організувати».

Перші змагання серед аматорів більше нагадували бойові практики всередині клубів. Коли кількість учасників зросла, з’явився природний запит: «Давайте пофехтуємо з кимось ще, цікаво отримати новий досвід». Так виникли перші міжміські зустрічі: дніпряни запрошували до себе киян — і навпаки. Перший великий турнір серед аматорів під назвою «Ліга любителів фехтування» організував у столиці у 2013 році Ярослав Гуріненко — зараз член Президії Федерації фехтування України, керівник Відокремленого підрозділу ФФУ у м. Києві.

МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ТА УНІКАЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОДЕЛІ

Аматорський рух поступово набирав обертів: сформувалася спільнота, яка потребувала не просто тренувань та змагань, а системної організації. Так, у 2018 році керівники трьох найбільших аматорських фехтувальних клубів України — Євгеній Тимо («Centre»), Ігор Семененко («Liberte») та В’ячеслав Воробйов («Fencer»), заснували Всеукраїнську лігу любителів фехтування (ВЛЛФ).

Її досвід — по-своєму унікальний не лише в масштабах країни, а й у міжнародному контексті. ВЛЛФ створила централізовану систему з календарем, рейтингом і чіткими критеріями допуску до змагань — аби запобігти ситуації, коли новачкам-аматорам інколи доводилось змагатися з досвідченими спортсменами-ветеранами або професійними атлетами, що створювало нерівні умови. Розроблена ВЛЛФ українська система проведення змагань дозволяє уникнути цього, чітко розмежовуючи аматорів і професіоналів.

Отже, за визначенням ВЛЛФ аматори — це особи старші за 14 років, що ніколи раніше не займалися фехтуванням або займаються фехтуванням і мають розряд не вище першого дорослого. Ця категорія охоплює людей, що почали займатися фехтуванням у зрілому віці, або колись давно в дитинстві займалися і потім вирішили повернутися в цей вид спорту, але не тренуються професійно.

У більшості країн аматорський рух існує: охочі, незалежно від віку, можуть знайти клуб для занять фехтуванням із професійним тренером. Проводяться й змагання, але централізованої системи немає, а критерії допуску залишаються розмитими.

Польща є показовим прикладом: щороку на Великодні свята там проходить турнір «Warszawska Syrenka», який збирає понад сотню учасників. Формальною умовою для участы є відсутність у рейтингу FIE протягом останніх десяти років. Це підвищує рівень змагань, але водночас створює дисбаланс: новачки, які почали займатися у зрілому віці, змушені змагатися з людьми, що мають певну базу або навіть досвід виступів у національних збірних, нехай і давно. Такі зустрічі часто демотивують початківців.

Окремих аматорських ліг із централізованим календарем і рейтингом немає навіть у США, Франції, Італії чи Німеччині. Там є альтернатива — регіональні турніри або, якщо кількість спортсменів дозволяє, система дивізіонів без жорсткого, але все ж певного розподілу за рівнем майстерності. Важливо враховувати й різний рівень розвитку професійного фехтування: в Україні він досить високий, але не всюди так.

Досвід українських аматорів, які переїхали за кордон, показує, що вони можуть успішно інтегруватися у місцеві клуби й брати участь у регіональних чемпіонатах. Дехто навіть виходив на національний рівень, де результати були середні, але конкурентні. Це свідчить, що український аматорський рівень здатен тягатися з умовно професійним у деяких інших країнах.

У найвищій (принаймні поки що) точці свого розвитку, яка припала на 2018–2020 роки, Всеукраїнська ліга любителів фехтування мала календар із чотирьох всеукраїнських та двох міжнародних турнірів, що входили до загального рейтингу і збирали до 60 учасників. За підсумками сезону відбувалося повноцінне нагородження з призами. Це був етап, коли аматорський формат працював як цілісна, стабільна система. На жаль, траєкторію зростання спершу пригальмувала пандемія COVID-19, а згодом — повномасштабна війна в Україні.

ОБЛИЧЧЯ АМАТОРСЬКОГО ФЕХТУВАННЯ: ЛЮДИ ТА ІСТОРІЇ

Аматорське фехтування в Україні — це свідомий вибір, який усе частіше роблять дорослі вже у зрілому віці; є навіть такі, кому за 50. Водночас у залі можна побачити і школярів, і студентів — вікова палітра широка, як і причини, що спонукають спробувати себе у фехтуванні. Ви здивуєтесь, наскільки різними бувають ці історії.

Хоча аматорські змагання зазвичай збирають більше чоловіків, ніж жінок, аж ніяк не можна сказати, що це суто чоловічий вид спорту. «Були періоди, коли у мене на шикуванні перед тренуванням був один хлопець і дев’ять дівчат», — згадує Євгеній Тимо.

За його словами, за 13 років роботи в аматорському фехтуванні крізь нього пройшло близько 600 людей, і рід занять у них був дуже різний. Нині ж у групі більше представників так званих «молодіжних» професій, зокрема сфери IT. Ігор Семененко відзначає, що у їхньому клубі колектив більш різнорідний: від бізнесменів і юристів до косметологів і будівельників. Обидва погоджуються, що умовно спільним є те, що це люди, які можуть собі це дозволити. Вартість тренувань і поїздок на змагання не сильно відрізняється від інших видів спорту, основна стаття витрат — екіпірування. Повний комплект обійдеться новачку приблизно у 25 тисяч гривень.

«Для тренажерного залу чи фітнесу вам потрібна лише пара кросівок, футболка і шорти — тут усе, звичайно, простіше, — погоджується Ігор Семененко. — Але у фехтуванні ви отримаєте набагато більше плюсів. Тобто у нас людина платить умовно 100 гривень, а в плані розвитку особистості, фізики та психології отримує на 500».

Фізична форма не є обов’язковою умовою для старту, але безумовно впливає на темп навчання. Головне — це відсутність хронічних захворювань і серйозних травм. Але це ж стосується, наприклад, і тренажерного залу, де тренер в ідеалі зобов’язаний запитати у вас медичну довідку, перш ніж визначити обсяг навантаження, як справедливо відзначає Тимо.

Ще одна перепона на шляху розвитку аматорського фехтування: якщо для дитячих груп розроблено базові програми і наукові рекомендації, то методичних матеріалів для роботи з дорослими новачками наразі немає навіть у міжнародному пулі. Це створює додаткові виклики для тренерів — від адаптації навантаження до коректної комунікації. Ігор Семененко та Євгеній Тимо готові ділитися напрацьованим досвідом — як тренувальним, так і організаційним, адже бачать у клубній системі із залученням аматорів необмежений ресурс для розвитку фехтування.

Щодо спортивного минулого, то за оцінками Євгенія Тимо, приблизно половина новачків приходить без жодної спортивної бази. Ігор Семененко називає співвідношення 60 на 40 — на користь тих, хто не мав попереднього досвіду. Але є й ті, хто переходить з інших видів спорту, коли вже не має змоги або сенсу продовжувати там.

«У нашому клубі займався майстер спорту міжнародного класу з тхеквондо, — розповідає Семененко. — У рідному виді спорту в його віковій категорії 40 плюс не було з ким спарингувати, їздити на змагання ветеранів без тренувань і програвати — нецікаво. А бажання займатися спортом залишилося. Фехтування в цьому плані відкриває чудові можливості: хочеш змагатися з аматорами — будь ласка, хочеш з ветеранами — теж, а можеш навіть у змаганнях з професійними спортсменами себе спробувати».

ЩО ПРИВОДИТЬ НА ДОРІЖКУ: ВІД ДИТЯЧИХ МРІЙ ДО СУЧАСНИХ ДОРАМ

Що ж приводить людей різного віку та професій на фехтувальну доріжку? Найчастіше це особистий запит, а не реклама. Хтось приходить випадково, хтось — реалізує давню мрію.

У співзасновників ВЛЛФ різні стратегії: Ігор Семененко робить ставку на активне просування у соцмережах, а Євгеній Тимо більше покладається на природний інтерес людей. Проте обидва підтверджують, що проблем із пошуком охочих немає: місць, де аматори можуть займатися фехтуванням, небагато, і це водночас плюс для окремих клубів і мінус для розвитку напрямку загалом.

За спостереженнями Ігоря Семененка, найбільші сплески інтересу до фехтування відбуваються після великих перемог українських спортсменів на міжнародній арені, а також після гучних медійних подій — як-от участь Ольги Харлан у «Танцях з зірками» чи її резонансна історія з «нейтралкою» на чемпіонаті світу в Мілані.

Серед аматорів чимало тих, для кого фехтування — це повернення до дитячої мрії. «Тоді хотіли, але не могли, а у зрілому віці знайшли час, ресурс і — головне — бажання», — розповідає Євгеній Тимо. При цьому «Д’Артаньян і три мушкетери» чи «Пірати Карибського моря» надихають переважно категорію 40–50 років плюс, тоді як молодь дедалі частіше відкриває для себе фехтування через японські та корейські дорами — на тлі загального буму східноазійської культури.

А що, власне, знаходять люди у фехтуванні? Нестандартну фізичну активність, новий драйвовий досвід, змагальний азарт, навіть якщо ти не професіонал? Все це і не тільки. Фехтування дає тілу навантаження, мозку — тактичні задачі, а людині — простір для розвитку й самовираження. Цікавий і дружній колектив — ще один фактор, що утримує людей у спорті, і це стосується не лише аматорів, а й дитячих груп. Не варто забувати й про терапевтичний ефект: у часи постійної напруги вихід на доріжку зі зброєю стає способом позбутися негативних емоцій і повернути відчуття контролю.

А що отримують тренери від роботи з аматорами? Євгеній Тимо каже, що працює з ними так само серйозно, як із професіоналами, і йому імпонує те, що «їх не треба змушувати — вони голодні до інформації». Тих, хто вже щось уміє, він заявляє на чемпіонати й Кубки України. Високих результатів вони там не показують, але насолоджуються самим процесом і вважають за честь пофехтувати з професійними спортсменами.

Ігор Семененко додає: «Мені цікаво приводити у фехтування нових людей і доводити їх до рівня, де вони вже не просто махають шпагами, а справді фехтують». Він визнає, що різний бекграунд аматорів робить роботу складнішою, але водночас захопливою й відкриває нові можливості.

Аматорське фехтування в поєднанні з клубною системою — це потужна ресурсна база для розвитку фехтування в Україні. «Якщо дитина не може тренуватися регулярно і займається лише раз на тиждень, вона випадає з системи ДЮСШ, — розмірковує Ігор Семененко. — Але через кілька років усе може змінитися, і ми її вже втратили… Та навіть якщо вона не залишиться у фехтуванні, можливо, приведе друга, який стане олімпійським чемпіоном».

Дорослі аматори теж важливі: вони мають дітей, знайомих, професійні зв’язки й можуть підтримувати фехтування медійно, організаційно чи фінансово. «Коли людина сама «горить» фехтуванням, з нею набагато легше комунікувати щодо підтримки», — додає Семененко, згадуючи власний досвід проведення турнірів у Дніпрі.

ЛОКОМОТИВИ АМАТОРСЬКОГО РУХУ

Сьогодні на всеукраїнських змаганнях з аматорського фехтування виступають представники дев’яти міст. Найактивніші — Київ і Дніпро. Останнім часом додали обертів Черкаси, долучаються Бровари. Харків, Запоріжжя й Одеса відчувають наслідки близькості фронту.

Втім, співзасновники ВЛЛФ наголошують: потрібна системніша робота, щоб міста делегували більше учасників. Особливо це стосується західних регіонів, де умовно безпечніше й ширші можливості для тренувань — зокрема у Львові та Ужгороді. Певні зрушення вже є: у серпні відбулася Відкрита першість з фехтування на шпагах серед аматорів, організована «Львівською академією фехтування».

Донедавна Всеукраїнська ліга любителів фехтування обмежувалася лише шпагою. Навесні 2025 року на Відкритій першості Києва серед аматорів з ініціативи президента ФФУ Михайла Ілляшева вперше провели змагання з рапіри. Роботу з аматорами в цьому виді зброї, розпочав столичний клуб «Ля Флєш», де вже з’явилася й любительська шабля — кілька людей активно займаються цим видом.

Євгеній Тимо підтверджує, що запит на шаблю, яка поки що залишається не представленою в аматорських змаганнях, є: до нього періодично звертаються охочі, натхненні перемогами дворазової олімпійської чемпіонки Ольги Харлан.

Попри складніші правила й вищі вимоги до фізичної підготовки, на аматорському рівні можна фехтувати і на рапірах, і на шаблях. Проблема — не в складності, а в окремому спорядженні та тренерах, готових працювати з аматорами, наголошує Ігор Семененко.

На прикладі свого клубу «Liberte» він пояснює: щоб у Дніпрі з’явився осередок шпажистів-аматорів, довелося самому орендувати зал і закупити інвентар, який новачки могли брати в оренду на початках. Саме така особиста ініціатива запускає процес. А для розвитку рапіри й шаблі потрібні локальні «локомотиви» — тренери, які горять справою і готові створювати нові клуби.

«Спортсмени, що займаються фехтуванням, у певному віці часто стикаються з вибором, — каже Ігор Семененко, — залишитися у спорті середнячком без перспективи зростання, витрачаючи власні чи батьківські кошти, або податися у бізнес чи інші сфери. Є ще третій варіант: піти працювати тренером на невелику зарплату в державну чи комунальну ДЮСШ. На цьому етапі ми втрачаємо багато людей, які можуть бути корисними нашому виду спорту. Аматорський рух разом із клубною системою міг би стати тим рятівним колом, яке допоможе втримати молодих спортсменів у фехтуванні — дати можливість працювати, розвиватися й передавати свій досвід далі».

Двері у світ можливостей аматорського фехтування відкриті для кожного — ВЛЛФ запрошує новачків на тренування, а молодих професійних спортсменів та тренерів долучатись до відкриття нових залів та клубів по всій Україні! Дізнайтесь більше про фехтування для аматорів можна на сайті ВЛЛФ — vllf.org.ua.