Підбиваємо підсумки першого сезону в новому олімпійському циклі разом із головною тренеркою збірної України. В інтерв’ю пресслужбі ФФУ Наталія Михайлівна Конрад назвала три особисті медалі чемпіонату світу «крутим результатом», але водночас зауважила, що потрапляння лише однієї команди до вісімки найсильніших свідчить, що потенціал збірної реалізовано не повністю.

Вона пояснила, чому відмова від участі в змаганнях – попри допуск представників країни-агресорки – не є виходом, і як перемоги над ними виходять далеко за межі доріжки.

Розповіла про кадрове підсилення, яке може отримати збірна, і окреслила принципи формування команди, здатної боротися за потрапляння на Олімпійські ігри в Лос-Анджелесі-2028.

«Дуже круто!» – про три медалі чемпіонату світу-2025

– Наталіє Михайлівно, чемпіонат світу завершив перший сезон нового олімпійського циклу – і приніс нам три особисті нагороди та п’яте місце в медальному заліку. Як Ви, як головний тренер збірної, оцінюєте цей результат?

– Три медалі – це круто! Ми неймовірно раді цьому результату. Особливо якщо згадати попередній, надскладний і безмедальний для нас чемпіонат світу в Мілані. Ми припускали, що в шпазі і жіночій шаблі у нас можуть бути нагороди, але не знали – від кого саме. Звісно, ми розраховували на Аліну Комащук. Адже потенційно вона здатна боротися за місце на п’єдесталі. Але ж ви чудово розумієте: у нашому виді спорту на сто відсотків ні в чому бути впевненим не можна.

У жіночій шпазі ми також мали шанси на медаль, і в чоловічій — теоретично теж. Але те, що здобути її вдалося саме Нікіті Кошману, стало певною несподіванкою. Тому три медалі — це дуже добре. Водночас, як головний тренер, я засмучена виступом в командних змаганнях. Розумію, що неможливо мати все й одразу, але лише одна команда у вісімці — це незадовільний результат.

Якщо говорити про жіночу шаблю, то результат можна пояснити тим, що команда наполовину оновилася, а наші олімпійські чемпіонки готувалися не весь сезон. Але дві шпаги – жіноча і чоловіча однозначно не реалізували свій потенціал зважаючи на суперників, з якими вони боролися за вихід у вісімку. Так, вони були непрості, але якби ми одразу включилися і билися так, як можемо, думаю, результат був би значно кращим.

– До Тбілісі за всю історію ми мали лише чотирьох українських чемпіонів світу, хоча спортсменів, здатних перемагати, було значно більше. Щоб це сталося, мають зійтися всі зірки – чи у Вас є більш прагматичне пояснення, як народжуються такі перемоги – з власного досвіду і на прикладі Влади Харькової?

– Прагматичного пояснення в нашому виді спорту взагалі не може бути. Я завжди наводжу приклад японської команди в чоловічій шпазі, яка виграла Олімпійські ігри в Токіо, хоча навіть не відібралася туди самостійно – отримала право виступати лише як господар турніру. І до того жодного разу не потрапляла навіть до вісімки на чемпіонатах світу. Тому статистика і прагматичність у шпазі не працюють. У більш технічних видах – як рапіра чи шабля – це ще можливо, але в шпазі – ні.

Справді, має зійтися багато факторів, щоб вийшло саме перше місце. Якщо подивитися на виступ Влади Харькової, то вона того дня виграла чотири пріоритети. Ви ж розумієте, що таке пріоритет? Це один укол! Вона могла програти ще за вхід у 16 – і на цьому все б закінчилося. Тому так, багато має зійтися, але сходиться для тих, хто справді може і хто до цього йде. Влада — чемпіонка Європи-2022, цього сезону здобула особисту медаль Кубка світу в Китаї. Тож це не така вже й несподіванка. Але виграти чотири пріоритети — це круто!

– А скільки пріоритетів виграли Ви на шляху до золота чемпіонату світу в Гавані-2003?

– Здається, три. Один із них – у фіналі.

– Смак перемоги, емоції, які її супроводжують – напевно, в цьому плані мало що змінилося за 22 роки, що минули з моменту Вашого тріумфу на Кубі. А от як щодо всього іншого – наскільки відрізняються чемпіонати світу з фехтування тоді й зараз?

– Дуже відрізняється, звісно. Зараз змагання проходять на чудових аренах, на кольорових доріжках. А тоді на Кубі в залі навіть кондиціонера не було, спека була шалена. Рівень суддівства, наявність відеоповторів, плюс церемонія нагородження, яка зараз проходить набагато яскравіше, навіть якість медалей стала вищою. Я вже не кажу про рівень фото- і відеозйомки. Раніше нічого цього не було. Хіба що хтось міг записати трансляцію, яка йшла по телебаченню. У мене було відео з Гавани, але його було втрачено. На щастя, зовсім нещодавно мені надіслали запис фінального бою. А от з чемпіонату Європи наступного року в Копенгагені, який я також виграла, в мене не залишилося абсолютно нічого. Намагалися знайти – але ніде нема навіть фото, не те що відео.

– Дуже очікуваними були нагороди Аліни Комащук на чемпіонатах світу та Європи. Як Ви зазначили раніше, всі розуміли, що вона здатна боротися за найвищі місця не лише в командних змаганнях, але раніше з особистими результатами чомусь не складалося. На Вашу думку, що стало тригером у її випадку?

– Можливо, свою роль зіграло те, що тимчасово припинила виступи лідерка нашої команди Ольга Харлан. Ми говорили з Аліною про те, що вона не добирає в плані особистого результату. Вона демонструвала чудове фехтування останніми роками – зокрема на минулому чемпіонаті Європи в Базелі. Після Олімпіади вона продовжила тренуватися за схемою, яку розробив Андреа Теренціо – вона їй підійшла. А оскільки вони з Євгенієм Стаценком працювали десь 50 на 50, йому було легше вже самостійно продовжити цей шлях з Аліною. Цей сезон вона повністю провела з ним, продовжуючи виконувати програму, напрацьовану в Італії. Те, що їй нарешті вдалося частково реалізувати свій потенціал, на мою думку, додасть їй впевненості й допоможе ще більше повірити в себе. Дуже хочеться, щоб у неї залишалося бажання продовжувати до Лос-Анджелеса-2028.

«Конкуренція повернеться, але потрібен час» – про особисті медалі і командні перспективи шпажистів

– Українська чоловіча шпага традиційно асоціювалася з командними успіхами, до цього сезону співвідношення за нагородами на ЧС і ЧЄ складало 60 на 40. Але цього року ми отримали одразу дві особисті медалі: золото Романа Свічкаря в Генуї та бронзу Нікіти Кошмана в Тбілісі. Чим це пояснюється? 

– Коли з чоловічою шпагою працював Володимир Васильович Станкевич, робота була націлена саме на командний результат. Варто зазначити, що у нього для цього були всі можливості. Що мається на увазі? Була широка лава запасних – до восьми-десяти спортсменів претендували на місце в основному складі. Він міг обирати і тримати в напрузі до останнього, хто фехтуватиме в команді. Це створювало високу конкуренцію, і підготовка будувалася відповідним чином.

Те, що цього сезону ми здобули дві особисті медалі – це суперрезультат.  Адже зараз, на жаль, серед дорослих у нас такого вибору кадрів нема. Фехтують ті, хто потрапляє в команду. Перспективні хлопці є — це видно за кадетськими та юніорськими змаганнями. Але якщо в жіночій шпазі різниця між молодшими віковими категоріями та дорослими не така разюча, то у чоловіків – через особливості фізичного розвитку та ще більшу вагу досвіду – є відчутний провал.

Проте, повторюся, при цьому ми маємо достатньо хороший потенціал, але щоб він розкрився потрібен час. Той же Кошман вже років шість, як їздить на змагання і готується зі збірною. Окрім того, хотілося б відзначити, що окрім наших тренерів останні чотири роки в підготовці йому допомагав італійський фахівець Анжело Маццоні.

Якщо Роман Свічкар і Володимир Станкевич були в команді раніше, то Нікіта, а також Євген Макієнко потрапили до складу після завершення кар’єри Богдана Нікішина, Ігоря Рейзліна та інших досвідчених спортсменів.

Зараз запасних у нас фактично немає, але картина вже змінюється – молодь починає підтягуватися. Вони наберуться досвіду, тактики, практики дорослих змагань, і, сподіваюся, за рік-два ми знову матимемо конкуренцію за місце в команді.

– А чи є у нас ці рік-два? Востаннє чоловіча шпага сходила на п’єдестал у командних змаганнях ще в сезоні 2021/22. А не за горами старт олімпійського відбору до Лос-Анджелеса-2028.

– Олімпійські ігри – це змагання для молодих і амбітних. Ми працюватимемо і спостерігатимемо. Ніхто штучно нікого не просуватиме – усе має розвиватися природно. У нас є на кого спиратися: Свічкар, Станкевич і той же Кошман. Так, маючи «+8» у поєдинку за вхід в четвірку на чемпіонаті Європи, ми мали вигравати ту зустріч. Це велика перевага в шпазі! Але не будемо забувати, що хлопці цього сезону кілька разів були у вісімці на Кубках світу, зокрема в Марракеші, Гайденгаймі, Ванкувері. Вони перемагали такі сильні команди, як Франція та Італія. Так, це не медаль, а ми звикли все оцінювати лише за медалями. Але з огляду на шалену конкуренцію в чоловічій шпазі на міжнародному рівні – це досить високий результат.

«Місяця замало після такого емоційного сплеску» – про перемогу на ЧЄ, поразку на ЧС і особливості формування команди в жіночій шпазі

– Якщо ми вже заговорили про командні результати, то неможливо не зупинитися окремо на історичному золоті наших шпажисток на чемпіонаті Європи та програній Канаді зустрічі за вихід у вісімку на ЧС. Про що, на Вашу думку, свідчить такий перепад у результатах?

– Емоційний фон за один місяць досить важко відновити. Цього сезону у нас була нагорода на Кубку світу у Ванкувері, а потім пробитися на п’єдестал не вдавалося. До того ж не вдалося реалізувати потенціал в особистих змаганнях на чемпіонаті Європи. Дівчата засмутилися, прагнули довести, що вони здатні на більше. Мала місце повна зібраність, і всі допомагали одна одній. Хоча знову ж таки згадайте зустріч з Угорщиною. Її долю вирішив один укол. Але потім перемога з розгромним рахунком у півфіналі над Італією і у фіналі над Швейцарією. Перше місце – це шалений емоційний сплеск і, можливо, після цього в них було певне самозаспокоєння та вдоволення.

Хоча, коли спортсмен такого рівня відчуває смак перемоги, виникає жага її повторити, знову пережити ці емоції. Можливо, місяця було замало для повного перезавантаження. Зустріч із Канадою була першою того дня в Тбілісі. І дівчата не одразу включилися в бій. Далі вони демонстрували гарне фехтування, а тут – усі були обережними, ніхто не ризикнув, не взяв на себе відповідальність. І так – укол за уколом, і на останній бій ми прийшли з «-6».

Хоча команда була добре готова, і ми обговорювали напередодні, що вони від першої зустрічі мають бути зарядженими. Адже якщо згадати наші минулі успіхи, то ніде не було легко і просто. Щоразу доводилося «народжувати» перемогу на доріжці, діставати з себе все: «Ви ж неодноразово доводили, що здатні на це: ви — чемпіонки Європи, призерки Кубків світу, учасниці Олімпійських ігор!» До речі, на Іграх в Парижі була схожа ситуація: не включилися одразу, не поборолися – тоді вибачте.

Не можна сказати, що Канада — це подарунок. Там молоді, дуже «кусючі» дівчата, які нічого не бояться, для яких усе — вперед, цікаво, драйвово. Але при цьому вони вже мають певний досвід: там є спортсменки, які були учасницями Олімпіади, Руїен Сяо підіймалася на п’єдестал Кубка світу, Джулія Йін вигравала юніорський чемпіонат світу. І ми вже неодноразово зустрічалися з ними в командних змаганнях – і легко вигравали, і програвали якось незрозуміло. Десь не зачепилися, десь не перебороли себе. Так, на жаль, склалася і зустріч у Тбілісі.

– Складно пригадати, коли востаннє довкола складу команди в якомусь із видів зброї у вболівальників виникало стільки дискусій, як цього сезону в жіночій шпазі. Заради справедливості потрібно зауважити, що на семи стартах (п’ять етапів Кубка світу, ЧЄ і ЧС) ми побачили шість різних варіантів четвірки. Пропоную розставити крапки над «і» – пояснити, як саме формувався склад?

– Насамперед варто зазначити: за системою відбору на етапи Кубка світу ми маємо право формувати команду навіть зі спортсменок, які займають у національному рейтингу місця з 9-го по 12-те. Це – умовний приклад для розуміння. Але, звісно, ми визначаємо склад з огляду на завдання, які потрібно вирішити на змаганнях.

Якщо ви звернули увагу, то внутрішній рейтинг в жіночій шпазі змінювався майже після кожного старту. На початку сезону ми могли дозволити собі експерименти – дивитися, хто як себе проявляє, хто стабільніший, хто перспективніший. Але правила формування команди на головні старти ставлять нас в більш жорсткі рамки. Ми не можемо зробити так, як нам хочеться.

До складу національної збірної команди для участі в особистих змаганнях включаються три спортсменки з найвищим рейтингом і одна – за рішенням тренерської ради. У командній першості – це мають бути три спортсменки, які виступали в особистих змаганнях, і одну також визначає тренерська рада, враховуючи зокрема і її ефективність у командних боях протягом сезону.

Аня Максименко зарекомендувала себе як сильний командний боєць, і ми від початку хотіли, щоб вона виступала в командних змаганнях на чемпіонатах Європи і світу. Але за рейтингом вона туди не потрапляла. До того ж до останнього Кубка світу ми мали один варіант складу, а після того, як Влада Харькова виборола медаль в Усі, все ще раз змінилося.

Так, обговорювалося, що Кривицька – вікова спортсменка. Але вона – боєць. Все, на що Олена здатна, вона завжди видає по максимуму в командних змаганнях! Тож у підсумку ми і прийшли до того складу, який ви побачили на чемпіонаті Європи. Це Харькова, Бровко, Кривицька, а також Фейбі Бежура, яка цього сезону стала третьою на Гран-прі в Катарі, фехтували в особистій першості, а в командній – останню за рішенням тренерської ради замінила Максименко. У Тбілісі вже поїхала та четвірка, яка виборола золото чемпіонату Європи.

Через травму Фейбі пропустила підготовчий збір в Отепя перед чемпіонатом Європи, але все ж змогла виступити в Генуї  в особистих змаганнях. Було сподівання, що вона встигне відновитися до старту в Тбілісі, але цього не сталося – тож вона змушена була відмовитися від участі у чемпіонаті світу.

«Харлан залишається у фехтуванні» – про плани найтитулованішої української шаблістки та її подруг по «золотій» команді, а також нові кадри

 – Ще одне питання, яке надзвичайно цікавить уболівальників, але вже з іншої причини – це склад нашої жіночої шаблі. А також – яку роль відігравала в команді цього сезону й яку відіграватиме надалі Ольга Харлан?

– Наших вболівальників можна підбадьорити інформацією про те, що на 100 відсотків Харлан ще не завершує кар’єру. Говорити про те, коли вона повернеться на доріжку, поки не можемо. Але весь склад команди, тренерський штаб і я особисто дуже раді, що Оля залишається у фехтуванні. Вона має колосальний досвід як спортсменка, а тепер ще й набуває його як тренер. Якщо в майбутньому вона захоче обрати саме цей напрям, це дуже допоможе українському шабельному фехтуванню.

Олена Кравацька через сімейні обставини змушена була пропустити чемпіонат світу – їй довелося залишитися вдома з батьками. Але наразі немає інформації, що вона завершує кар’єру. Аліна Комащук і Юлія Бакастова також залишаються в команді.

Ще ми розраховуємо на прогрес молодих спортсменок – зокрема Олександри Бондар та Дар’ї Гонцової. Дуже добре, що дівчата пробилися в 64 на чемпіонаті світу в Тбілісі. Як для першого сезону вони досить непогано влилився в доросле фехтування. Гонцова на етапах Кубка світу показала, що може добре фехтувати в команді. А на чемпіонаті світу, нехай і в турнірі за нижчі місця, дала плюс Бондар. Тобто потенціал є, вони можуть рости і бути конкурентоспроможними.

«Ми тут, щоб вони тікали із залу, коли звучить гімн України» – про те, чому відмова від участі в змаганнях з «нейтральними» – не вихід та принципові перемоги у Тбілісі

– Дати повну оцінку чемпіонату світу, та й сезону загалом, на жаль, неможливо без згадки про допуск представників країни-агресорки до командних змагань і надання нейтрального статусу спортсменам під погонами. Що Ви можете відповісти тим, хто вважає, що виходячи з ними на доріжку, ми таким чином легітимізуємо їхню участь?

– Ми вже не перший рік проходимо через дискусії: фехтувати з ними чи ні. Якщо згадати перші змагання після початку повномасштабного вторгнення – кадетсько-юніорський чемпіонат Європи в Сербії – тоді нас підтримали майже всі. Багато країн відмовилися виходити на доріжку проти представників країни-агресорки, і це змусило їх залишити зал. Але з часом їх почали допускати. Люди втомилися від війни. Серед моїх іноземних колег є ті, хто дійсно цікавиться ситуацією і має чітку позицію. Але загальна тенденція інша – і чемпіонат світу в Тбілісі це показав. Більшість ставиться до їхньої участі абсолютно спокійно.

Повертаючись до питання, чи стає їхня участь легітимною через те, що ми з ними фехтуємо –  а що нам робити? Звісно ми не хочемо з ними фехтувати, але якщо відмовимося і не будемо виступати взагалі, то у нас просто закінчиться фехтування, його розвиток як виду спорту.

До того ж це можуть розцінити як нашу слабкість: мовляв, ми уникаємо бою. А отже – ми слабкі. Тому ми маємо показувати, що ми тут, маємо перемагати. І я переконана: ми не повинні самотужки боротися проти їхнього допуску. Ми вже це робили і продовжуємо робити. На кожному турнірі подаємо офіційні протести. Подавали і щодо участі в командних змаганнях на чемпіонаті Європи, і зараз – у Тбілісі. Але немає підтримки. Ніхто не реагує.

Якщо ми просто підемо – нас ніхто не згадає і не покличе назад. Ми залишаємося, щоб підіймати прапор і дивитися, як вони тікають із залу, коли звучить гімн України.

Щодо допуску до чемпіонату світу Єгорян і Вєлікой, а також присутності на трибунах групи підтримки в іменних футболках (не знаю скільки там було людей – 100, 200, 300), то це ж продовження їхньої пропаганди. Якщо ми при цьому підемо, то нас взагалі не побачать і не почують.

Ще зверніть увагу, як поводилася Вєлікая у Тбілісі. Вона підходила до всіх більш-менш відомих спортсменок з різних країн, за нею йшли якісь діти, спеціально навчені, фотографи та відеооператори. І поки вона з ними віталася та обнімалася, це все знімалося. І скоро ми побачимо сюжет, де буде показано як їх «люблять» і як їм всюди «раді».

– Як гадаєте, наскільки вагомою була психологічна складова у перемозі наших рапіристок над командою «нейтральних» і шаблістки Юлії Бакастової – над Вєлікой?

– Вєлікая явно було не в тій формі, в якій вона раніше вигравала змагання. Але безумовно налаштування було просто шалене. Юлі цей бій дався надзвичайно важко. Вона продемонструвала не лише техніку і тактику, але й стійкість характеру та неймовірну жагу до перемоги. Все, що в неї є і все що вона могла, вона видала у поєдинку проти Вєлікой. Бакастова зробила можливо і незначний в плані результату, але дуже вагомий для всієї нашої збірної з емоційної точки зору крок вперед цією своєю перемогою.

Щодо рапіри, то наші дівчата і їхні тренери раніше вже бачили цю командну, знали, що там фехтуючі спортсменки, але не такі, з якими неможливо боротися. Щобільше, вони їх перемагали в особистих змаганнях впродовж сезону. Єдине, що цей склад відчутно підсилила олімпійська чемпіонка Мартьянова. Але коли ти кілька років не береш участі в міжнародних змаганнях, не бачиш, що певні моменти судді почали трактувати по іншому, не знаєш суперників, зокрема і нашу команду, це все позначається.

Але при цьому всьому те, що нашим рапіристкам вдалося по ходу зустрічі відіграти розрив у десять уколів і впевнено перемогти, це дуже круто. Хтось мав почати цей шлях і така людина знайшлася. А потім вже інші підхопили. Якби так само вдалося підхопити і з італійською збірною, то й у чвертьфіналі розв’язка могла б бути цікавішою.

«Це – не випадковість, а логічне продовження» – про прогрес у зустрічах з топ-командами і новий етап розвитку української жіночої рапіри

– Цього сезону українська збірна виборола дві медалі Гран-прі (🥇🥉) та чотири нагороди Кубка світу (2🥈, 2🥉). П’ять із них — на рахунку шпажного фехтування, одна — командне срібло рапіристок у Тунісі. Цим здобутком підопічні Ольги Лелейко вчергове переписали історію, а згодом у Тбілісі вперше з 2013 року для жіночої рапіри увійшли до Топ-8 на ЧС. Чи можемо говорити, що цей вид у нас на порозі нового етапу?

– Озвучені результати однозначно обнадіюють. І це – не випадковість. Адже ця команда, у плюс-мінус такому складі, мала медалі на чемпіонатах Європи та світу серед юніорів, а потім — у категорії U-23. Потрапляння до числа призерів Кубків світу стало логічним продовженням їхнього росту.

Так, на жаль, тут ми теж не маємо широкої лави запасних. Є кілька перспективних дівчат, але вони ще зовсім юні. Проте ті п’ять-шість спортсменок, які зараз складають основу, мають у середньому близько 22 років – це чудовий вік для розвитку. Вони всі вмотивовані, багато тренуються не лише в команді, а й самостійно, плюс мають підтримку іноземних фахівців.

Якщо подивитися на їхні зустрічі з топовими командами ще пару років тому, зокрема на Європейських іграх у Кракові – це були великі розриви в рахунку. А зараз вони б’ються майже на рівних. І коли ти виходиш на останній бій із різницею в один-два уколи, де потрібно наздоганяти – потяг може піти, а можна й виграти. У будь-якому випадку, якщо раніше це був перехідний період із юніорів, то зараз вони вже почали стабільно фехтувати серед дорослих.

Ця команда показувала результат на кожному своєму віковому етапі. Тож, звісно, ми хочемо і очікуємо, що вона рухатиметься далі.

«Треба розірвати замкнене коло» – про кризу в чоловічих рапірі та шаблі, дефіцит тренерських кадрів і важливість системних змін

– На завершення цієї частини розмови хочеться торкнутися теми чоловічих рапіри та шаблі, які цього сезону, на жаль, не потішили високими результатами на дорослому рівні. Які шляхи виходу з кризи в цих видах Ви бачите?

– Насамперед – омолодження складу. Багато хто побоюється, що процес буде штучним. Але штучності не буде, якщо ми збільшимо обсяг роботи в підготовці: ті спортсмени, які не витримають навантаження, самі складуть зброю. А ті, хто готовий працювати в такому ритмі – матимуть змогу розвиватися. Проте з нинішнім підходом до тренувального процесу я не бачу перспектив. Це насамперед стосується рапіри. У шаблі, принаймні на дорослому рівні, ставлення більш професійне. Чому ж тоді немає результату? Можливо, вже просто не можуть його показати.

По-друге, маємо серйозну кризу тренерських кадрів у дорослій чоловічій рапірі. У нас завжди була сильна шпажна школа – подивіться, скільки людей, які виступали на топрівні, залишилися у фехтуванні й зараз працюють з дітьми, кадетами, юніорами, дорослими. А скільки таких – у рапірі? Та й у шаблі ситуація не краща: залишився лише Владислав Третьяк. Де всі інші? За кордоном – і виїхали не вчора, а десять років тому, а то й більше. Ми пропонували нашим віковим збірникам перейти на тренерську роботу, але вони теж не поспішають передавати свій досвід.

Це замкнене коло, яке необхідно якось розірвати. Якщо ми не можемо впоратися самі – треба залучати фахівця з-за кордону, який має необхідний досвід і горить бажанням працювати. І дати йому час – не до Лос-Анджелеса, а щонайменше до Олімпіади-2032. Щоб він працював не лише зі спортсменами, а й передавав знання нашим тренерам, тому що я наразі не бачу у нас спеціалістів, які б могли вивести збірну на новий рівень.

Я в жодному разі не хочу образити наших тренерів чи знецінити ту роботу, яку вони проводять. Не хочу образити наших дітей – вони всі талановиті. Не може бути так, що всі здібні йдуть на шпагу, а всі інші – на шаблю чи рапіру. Але відсутність результатів у всіх вікових категоріях в цих видах зброї свідчить: щось у процесі підготовки йде не так.

Можна хоч двадцять зборів проводити за кордоном – це нічого не змінить, бо робота триває цілий рік і починається з дитинства, з того, що тренер закладає в голову.

І погодьтеся: не може бути так, що всі забезпечені батьки зібралися саме в шпазі й тільки там готові вкладати кошти, щоб їхня дитина їздила на етапи ЄКЦ. Вони вкладають, бо бачать перспективу, хочуть результату, прагнуть потрапити в команду, за місце в якій серйозна конкуренція. Відповідно – і в залі пашуть. А тут результату нема, віри в нього теж нема – тож і мотивації вкладатися немає.

«Боюся казати це вголос, щоб не наврочити» – про неймовірні здобутки у молодших категоріях і надію на підсилення дорослих команд

– На підтвердження Ваших слів хочу зауважити: з усієї тієї великої кількості нагород, здобутих цього сезону нашими спортсменами в молодших вікових категоріях, лише сім були не в шпазі: три — в жіночій рапірі, по дві — у чоловічій рапірі та жіночій шаблі. Але загалом кількість здобутків вражає. 16 нагород (5🥇-6🥈-5🥉) на етапах ЄКЦ, 4 медалі (2🥇-2🥈) на юніорських Кубка світу, вісім – на кадетсько-юніорському ЧЄ (4🥇– 4🥉) і повний комплект медалей КЮЧС, одне золото, одне срібло і дві бронзи на молодіжному ЧЄ. Іноземні колеги не дивуються, як в умовах війни нам вдається досягати таких успіхів?

– Вони нас вітають, посміхаються – і побоюються. Особливо в жіночій шпазі. Навіть такі фехтувальні держави, як Франція та Італія, починають бої з нами дуже обережно. І це, зізнаюся, приємно.

Загалом я вважаю, що ми досягли просто неймовірного результату. Так, були часи великих успіхів, потім – певний спад, траплялися навіть безмедальні чемпіонати. Але за останні два сезони я не пригадаю жодного титульного старту, де ми залишилися без нагород. Боюся казати це вголос, щоб не наврочити – дуже хочеться зберегти цю традицію. Вона дає надію, що в майбутньому ми матимемо спортсменів, здатних підсилити дорослі команди.

– Анна Максименко та команда шпажисток завершили сезон 2024/25 на першому місці в юніорському світовому рейтингу FIE. Питання, яке хвилює багатьох уболівальників: чи продовжать ці дівчата, особливо Максименко і Конрад, виступати у своїй віковій категорії, чи вже більше зосередяться на дорослому рівні?

– По-перше, Аня та Емілі вже активно залучалися до дорослої збірної. Якщо хтось вважає, що це було недостатньо активно, нагадаю: ще минулого сезону вони були кадетками, а цього – фактично тягнули на собі юніорську команду. І це при тому, що вони – молоді люди, життя яких не обмежується лише фехтуванням. Їм потрібно навчатися.

Я переконана: якщо дитина має сили й можливості – не лише фінансові – вона повинна здобути гарну освіту. Це дає їй подушку безпеки і вибір, чим займатися у майбутньому. Адже у великому спорті на вершину підіймаються одиниці, а життя триває.

Але навіть не навчаючись, витримати повний сезон у всіх вікових категоріях, – а ще додається U-23 – неможливо, ані фізично, ані з огляду на щільний графік змагань! Дівчата мали пройти певну кількість юніорських турнірів – це важливий етап підготовки. І потім не можна в них вже зовсім забирати дитинство.

Золото юніорського чемпіонату світу в командних змаганнях, яке здобули Анна Максименко, Емілі Конрад, Аліна Дмитрук та Валерія Білоус-Гріджак, перед тим вигравши і чемпіонат Європи  – це велика перемога. Так, потім був безмедальний чемпіонат Європи U-23. Але там склалася ситуація, схожа на ту, в яку потрапила і доросла команда: не вистачило часу, щоб емоційно відновитися після тієї ейфорії, яка неминуче виникає після тріумфу.

Календар на наступний сезон ми складали разом зі старшими тренерами – Богданом Нікішиним та Максимом Хворостом – з урахуванням усіх нюансів. Ми зробили все від нас залежне, щоб змагання не перетиналися. І Аня, І Емілі, і Аліна Дмитрук (чинна чемпіонка Європи та віцечемпіонка світу серед кадеток – ФФУ ) будуть продовжувати поєднувати виступи в різних вікових наскільки це буде можливо.

– Є ще троє спортсменів, які цього сезону проявили себе в особистих змаганнях на молодшому рівні. Рапіристка Крістіна Петрова вже не перший рік виступає серед дорослих – зокрема, представляла Україну на чемпіонаті світу в Тбілісі. А як щодо наших бронзових медалістів у шпазі — призера кадетського чемпіонату Європи Арсенія Карапиша та призера юніорського чемпіонату світу Максима Перчука?

Арсеній Карапиш – це вийшло трохи випадково, але дуже вдало: був із нами на зборі в Угорщині перед чемпіонатом світу в Тбілісі. Угорська збірна – дуже щільна, в кожній віковій категорії має сильних спортсменів. Там точно немає проблем із лавою запасних. І навіть на тренуваннях вони нічого не віддають – борються за кожен укол. Арсеній тримався там дуже гідно. До нас підходили і питали: хто цей хлопець? Такий молодий, цікавий, грайливий на доріжці.

Максим Перчук – безумовно, талант. І швидкість теж при ньому. Але йому бракує стабільності. Дуже важливо, щоб він навчився чути тренерів – поки що з цим є певні труднощі. Та я сподіваюся, що він подорослішає і з віком це розуміння прийде.

І Карапиш, і Перчук будуть поступово підключатися до збірної. Ви раніше питали, чи встигнемо ми – можливо, й встигнемо!

«Двері до збірної не зачиняються ні для кого» – про олімпійський відбір і важливість злагодженої роботи всього колективу

– Наступний сезон, ймовірно, останній, коли ще можна дозволити собі певні експерименти – далі стартує олімпійський відбір. З огляду на це, які завдання стоятимуть перед збірною на найближчі рік-два?

– Ми будемо переглядати кандидатів до команди в кожному виді зброї, визначати тих, з ким можна рухатися далі. Але хочу наголосити: двері до збірної не зачиняються ні для кого. Не буде такого, що ми обрали п’ять спортсменів – і всі інші більше ні на що не можуть сподіватися. Штампів ставити не будемо. Звісно, пробуватимемо різні варіанти, але в підсумку результат буде визначальним – рейтинги й систему відбору ніхто не скасовував.

Відбір в Лос-Анджелес-2028 швидше за все буде ще складнішим, ніж на минулі Олімпіади. Адже за попередньою інформацією, якщо раніше обов’язковою умовою потрапляння на Ігри для найкращої команди від кожної зони, було її місце в Топ-16, то тепер це буде 24. Це зроблено з метою розширення можливостей для Африки. А для інших це означає, що навіть той невеликий шанс кваліфікуватися як наступна найкраща команда в рейтингу (поза першою четвіркою), яка не відібралася від своєї зони, теж зникає. Систему олімпійського відбору мають затвердити на найближчому Конгресі FIE. Але не думаю, що щось зміниться.

Можливо, ще буде рішення щодо допуску команд під прапором FIE. Але ми не будемо на це зважати – робитимемо свою справу і намагатимемося стати найкращими. Іншого виходу у нас просто немає.

Загалом, я вважаю, що для нашої збірної це був дуже вдалий сезон. Звісно, завжди хочеться більшого – і я бачу, де ми не взяли те, що могли. Але це лише додає мотивації в роботі.

Хочу висловити щиру вдячність усім спортсменам: і тим, хто потрапив до команди, і тим, хто залишився поза нею; і тим, хто вже з медалями, і тим, хто може їх здобути. Абсолютно всім, хто був задіяний у процесі – на тренуваннях, на зборах, на змаганнях. Усьому тренерському штабу – не лише старшим тренерам, а й особистим, тим, хто працює на місцях. Це велика допомога для збірної.

Окрема подяка за те, що цього сезону фехтування отримало від держави доволі непогане фінансування. Дуже сподіваємося, що наступного – виділять не менше. Також ми відчуваємо всебічну підтримку Національному олімпійському комітету України на чолі з Вадимом Марковичем Гутцайтом.

Щиро вдячні державному тренеру і нашим працівникам Міністерства молоді та спорту. Зараз оформлення кожного наказу – через складну процедуру перетину кордону – займає втричі більше часу. Вони буквально зашиваються, але свою роботу роблять.

Також хочеться відзначити роботу Федерації на чолі з Михайлом Ігоровичем Ілляшевим. Внутрішні змагання, зокрема чемпіонат і Кубок України нині проводяться на високому рівні, навіть краще ніж деякі міжнародні турніри. Це не лише ефективна підготовка до стартів найвищого рівня, а й важливий мотиваційний чинник для спортсменів. Яскраві фото і телетрансляція – це те, що робить фехтування цікавішим для ширшої аудиторії, сприяючи популяризації нашого виду спорту і залучаючи до нього все більше людей.

Усі ті досягнення, про які ми говорили – це результат роботи великого колективу!

Також дякую ЗМІ за те, що пишете і розповідаєте людям про наші успіхи та наших спортсменів.

І, звісно, низький уклін Збройним силам України – за те, що тримають оборону, захищають нас, дозволяють спортсменам тренуватися вдома і виїжджати на змагання, щоб представляти Україну.