Головна / Новини / Різне / АЛІНА ПОЛОЗЮК: «ПЕРЕД КОЖНИМ БОЄМ ЗГАДУВАЛА СЛОВА СВОГО ТРЕНЕРА»
АЛІНА ПОЛОЗЮК: «ПЕРЕД КОЖНИМ БОЄМ ЗГАДУВАЛА СЛОВА СВОГО ТРЕНЕРА»

Велике інтерв’ю новоспеченої бронзової медалістки Гран-прі в Турині Аліни Полозюк. 20-річна спортсменка пояснила, як на шляху до історичного для української жіночої рапіри досягнення їй вдалося перемогли більш досвідчених і титулованих суперниць, розповіла про те, як війна змінила її життя і що не уявляє, як вийде на одну доріжку з представницями країн-агресорок, а також розкрила таємницю, що у неї спільного з олімпійською чемпіонкою Ольгою Харлан, окрім того, що вони обидві з Миколаєва.

ЗДАВАЛОСЯ, ЦЕ СОН, І ЗАРАЗ Я ПРОКИНУСЯ

– Якби перед стартом хтось сказав, що ви завершите Гран-прі у Турині на п’єдесталі, як би відреагували?

– Я навіть не думала про це. Я наполегливо готувалася до цих змагань, їхала за результатом. Дуже хотіла вийти у Топ-64. Це було як завдання-мінімум. Коли ж вдалося його виконати і з’явилася сітка на другий день, то зрозуміла, що суперниця у поєдинку за вхід у 32 мені цілком до снаги. Далі побачила, що фехтуватиму з німкенею Анною Зауер. А потім навіть не дивилася, готувалася на перші бої.

Тож напевно не повірила б, якби хтось сказав, що потраплю до трійки призерів, але дуже щаслива, що так сталося. Впродовж усього дня мені не вірилося, що усе це відбувається зі мною. Здавалося, що це сон і зараз я прокинуся. Але коли вже зійшла на п’єдестал і під час нагородження запустили феєрверк, вже почала усвідомлювати, що це реальність.

Я ще досі оговтуюсь, але розумію, що потрібно працювати далі, адже вже наступного тижня Кубок світу у Каїрі.

– Ви знали, що в українській жіночій рапірі ще не було медалей на рівні Кубків світу та Гран-прі?

– Коли ми здобули командну бронзу на юніорському чемпіонаті світу, це теж було вперше в історії. Тож я знала, що на Кубках світу чи Гран-прі медалей поки що не було. Нагорода, яку я виборола у Турині, стала першою, але я думаю, що вона буде не останньою, нехай це буде в мене, нехай це буде в інших наших дівчат, щоб ми продовжували надалі здобувати перемоги для нашої жіночої рапіри й всієї України.

– Відновімо хід подій у Турині. Ви виграли чотири з шести боїв у «пулі» і потім ще один за вихід у 64. Як взагалі у вас зазвичай складається: вдалий початок – запорука успіху чи далеко не завжди?

– Це був третій турнір у цьому сезоні. У Белграді у мене теж було дві «баранки» і я не змогла пройти у другий день. У Парижі я виграла всі бої в групі й одразу відібралася в основну сітку. У Турині, коли я побачила свою «пулю», то зрозуміла, що підібралися різні суперниці й серед них не було прям дуже дорослих, навпаки були навіть молодші. Я дуже налаштовувалася на цей груповий етап, хотіла виграти усі бої, як і у Франції. Фехтувала дійсно добре, кожний укол відпрацьовувала, почувалася впевнено, навіть мені самій сподобалося. Коли вже було чотири перемоги, я зрозуміла, що буду фехтувати за вхід у 64. Не знала, щоправда, один бій чи два. Вийшов один з француженкою Констанс Катарзі. Я з нею вже зустрічалась, тому розуміла, що треба робити. Спочатку ми рівно йшли, а потім я відірвалася.

– Першою вашою суперницею в основній сітці стала Карін Міявакі. Наскільки добре уявлення ви мали про те, що з себе являє японська школа рапірного фехтування і як їй протидіяти?

– Я до цього на етапах двічі зустрічалася з іншою японкою Комакі Кікучі. І двічі їй програвала. Тож я знала, яке фехтування може запропонувати представниця цієї країни, воно в них трішки схоже. Хоча саме моя суперниця на Гран-прі у Турині більше вирізняється флеш-атаками. Мені вдалося відірватися від неї на початку поєдинку. Але потім вона завдала три-чотири уколи поспіль і в цей момент головним було не дати слабинку і вистояти. Цей бій для мене був найважливіший в той день, це як перша сходинка, яку потрібно було подолати. Мій тренер Лариса Миколаївна Павленко завжди мені каже: «Ти повинна бути впевнена, що можеш виграти у будь-якої суперниці». І я на кожний бій виходила з цією думкою. Навіть коли пропускала уколи, згадувала ці слова і казала собі, що я можу! На ці змагання з України поїхали тільки ми вдвох з Катериною Ченцовою. Але моя тренер постійно була на зв’язку не тільки між поєдинками, але навіть під час хвилинної перерви вона дзвонила до Каті. Щось радила, підказувала мені через неї. 

– Далі на вас чекали поєдинки з представницями Німеччини та Франції, з командами яких ви зустрічалися на попередньому Кубку світу у Парижі. Наскільки став у пригоді той досвід, в одному випадку негативний, в іншому позитивний, під час особистих боїв з ними у Турині?

– Зауер для мене, можна сказати, зручна суперниця – атакуюча, в захисті на зустріч коле. Спочатку я відпустила бій, програвала, але потім почала наздоганяти та дуже впевнено почувалася на доріжці, у мене й атаки виходили. Вона вже не знала, що робити. Але якщо з німецькою спортсменкою я розуміла, як може розвиватися наша зустріч, то з Ранв’є, була зовсім інша ситуація. Вона класична представниця французького фехтування, а для мене це складно. Ми з Ларисою Миколаївною телефоном обрали тактику, якої будемо притримуватися, вирішили, що більше сидітимемо у захисті. І так пройшов майже весь бій. Суперниця йшла в атаку, а я тримала оборону, контратакувала, тобто все склалося за нашим планом.

ПРО ТИТУЛИ КІФЕР ВЗАГАЛІ НЕ ДУМАЛА

– Ви виглядали надзвичайно переконливо у чвертьфіналі проти олімпійської чемпіонки та першого номера світового рейтингу Лі Кіфер. Здавалося, що титули американки на вас взагалі не тиснули?

– Чомусь під час бою та й перед ним я про це взагалі не думала, хоча, звичайно, я все про неї знаю. Ми завжди на змаганнях залишаємося на фінали і дивимося, як фехтують лідери та й дома я теж трансляції переглядаю. Кіфер дуже крута! Але в цей день у мене вийшло і всі її атаки відхилити, і свої паради зробити, і контратакувати. Я навіть чекала її помилок, вона йшла в атаку, зупинялася, а я одразу перехоплювала. Відверто кажучи, очікувала, що американка буде зі мною фехтувати у більш атакуючому ключі й намагатиметься втягнути мене у ближній бій, в якому вона дуже сильна. Кіфер маленька, я вища за неї майже на голову і мені б було складніше. Але напевно вона обрала якусь іншу тактику.

– А яку тактику оберете ви наступного разу, коли зустрінетесь з француженкою Ізаорою Тібюс, якій ви поступилися у півфіналі в Турині?

– Напевно я буду більше атакувати. Саме з нею у мене вийшли напевно одна чи дві атаки за весь бій. До цього ми зустрічалися у командних змаганнях, я атакувала й у мене виходило. А в той день француженка мою рапіру могла буквально усюди схопити. Я не очікувала, що вона буде настільки сильною в захисті, як з рештою й в атаці. Вона з таким напором насувалася на мене, я хотіла і розірвати дистанцію, і вдарити по її зброї своєю, але вона була дуже налаштована виграти в мене. Я намагалася вигадати щось, чого вона не буде очікувати. Двічі у мене вийшло, зокрема коли я здійснила флеш-атаку, але не більше.

– Можливо, не варто забувати про те, що ви вперше фехтували на подіумі з таким антуражем за медаль на змаганнях рівня Гран-прі?

– Так я справді вперше опинилася в подібній ситуації і, відверто кажучи, завжди трішки побоювалася подіуму. Він знаходиться на підвищенні. Я бачила багато відео, де спортсмени з подіуму падали. А у мене дуже слабкий гомілкостоп і раз на рік він мене зазвичай турбує. Страх отримати травму мене трішки стримував, контратакувати, щоб потім вибігти за доріжку я боялася, бо могла впасти. Доводилося пробувати щось інше, щось виходило, щось ні.

– На юніорському рівні ви вже підіймалися на п’єдестал пошани в особистих змаганнях Кубка світу, а в команді здобували медаль навіть на чемпіонатах світу та Європи. За емоціями це можна порівняти з тим, що ви відчували у Турині?

– Ні, це не порівняти! Тут був великий екран з відеоповторами, вся увага до тебе. До того ж коли проходив юніорський чемпіонат світу, ще вирував коронавірус, і глядачів було небагато. У Турині ж на трибунах зібралося достатньо людей.

– Привітань напевно було дуже багато, а ви самі чий номер телефону набрали першим після завершення змагань?

– Лариси Миколаївни – мого тренера. Ми так довго разом йшли до цього, що я саме їй хотіла подзвонити, хоча вона і так впродовж всього дня була на зв’язку. Далі мене забрали на допінг-контроль і вже після нього я зв’язалася зі своїм хлопцем і мамою. А привітань і справді було неймовірно багато, люди слідкували за змаганнями, дивились мої бої, це так приємно, коли хтось за тебе радіє і не тільки за тебе, за всю нашу жіночу команду. Я щаслива, що здобула медаль для України і мого рідного міста Миколаєва. На жаль, зараз через війну ми не можемо там тренуватися… (на очах спортсменки з’являються сльози…)

ФІРМОВІ МЛИНЦІ АЛІНИ ПОЛОЗЮК

– Розкажіть про тих людей, які залишилися за кадром, але без яких цей успіх був би неможливий?

– Це насамперед Лариса Миколаївна Павленко. Також я хотіла б подякувати старшому тренеру нашої команди Ользі Олександрівні Лелейко, яка проводить наші збори, та моєму першому тренеру Маргариті Василівні Сопінській. Вона зі мною завжди на зв’язку. Ми усі разом працюємо і йдемо до перемоги.

Не можу не відзначити Uhlmann fencing. Це найкраща екіпіровка, яка тільки може бути. І у такий важкий час вони нас підтримали, підписавши з командою контракт. Спасибі і Ярославу Гуріненко з «Masque», який вів з цією фірмою перемовини.

Окрема подяка Паоло Піццо. Це відомий італійський фехтувальник, який ініціював створення фонду допомоги українським спортсменам. З цього фонду були виділені кошти для мене та Катерини Ченцової на поїздку до Турина. Адже участь в цих змаганнях нам не оплачували.  Тож велика вдячність фонду, а також нашій титулованій шаблістці Ользі Харлан. Вона також посприяла цьому.

– А ви особисто знайомі з Паоло Піццо?

– Ні, він напевно вже завершив кар’єру, коли я почала їздити на дорослі змагання. До того ж він шпажист і зустрітися ми могли хіба що на чемпіонатах світу чи Європи. Але він написав мені після змагань і привітав, а я йому від щирого серця подякувала!

– А кому маємо подякувати ми за те, що свого часу ви обрали фехтування?

– Спочатку я займалася танцями.

– Як і Ольга Харлан?

– Так (Посміхається). Але мені здається, що багато дівчат спершу обирають танці, комусь підходить, комусь – ні. Мені якраз не підійшло, мама бачила, що у мене не має хисту до танців і тоді звернулася до своєї знайомої, яка працювала тренером з фехтування, Маргарити Василівни Сопінської. Так я опинилася на рапірі. Мені було вісім років, тоді я ще не знала, що це таке, не бачила по телевізору, не чула про Ольгу Харлан. Але мені сподобалося, тому що фехтування  – дуже яскравий вид спорту. І вже потім я почала слідкувати та дізналася, що миколаївська школа – одна з найсильніших в Україні!

– Ольга Харлан розповідала історію, як вона, маленька, брала свого часу автограф у Григорія Яковича Крісса. А чий автограф був в Аліни Полозюк?

– Ольги Харлан. Років шість-сім тому на День міста у нас проходила презентація різних видів спорту, зокрема фехтування, на вулиці Соборній. На тому святі була присутня Ольга. Я напевно вперше тоді побачила її наживо, і сфотографувалася, і на рукавичці попросила розписатися.

– Ви потім з нею ніколи цей випадок не згадували?

– Ні, я її нечасто бачу. Коли я ще тренувалася у Миколаєві, вона постійно була на зборах і змаганнях разом зі збірною України. А зараз вона закордоном. Звичайно, ми знайомі. На останньому чемпіонаті Європи, коли наші шаблістки  боролися за бронзову медаль, ми дуже їх підтримували і особисто за неї завжди вболіваємо!

– Окрім фехтування у вашому житті ще на щось час залишається?

– Мені дуже подобаються квест-кімнати, які ми відвідуємо разом з друзями. Напевно це навіть можна назвати моїм хобі. Дуже класне заняття, адже дозволяє відволіктися. Вдома читаю книжки, люблю детективи, можу приготувати щось смачненьке.

– І яка ж фірмова страва від Аліни Полозюк?

– Борщ останнім часом часто готую і млинці, вони в мене виходять на сто відсотків! Усі, хто куштував, казали, що мої млинці – найсмачніші (посміхається).

ДОВЕЛОСЯ ДУЖЕ ШВИДКО ПОДОРОСЛІШАТИ

– Вже майже рік ми живемо в умовах війни, як за цей час змінилося ваше життя і ви самі?

– Довелося дуже швидко подорослішати. Війна застала нас у Конча-Заспі. Ми готувалися до юніорського чемпіонату Європи. Якраз 24 лютого мали вилітати в Сербію. Але всі аеропорти закрилися. Тож ми прийняли рішення їхати автівкою. Такий варіант запропонував тато Олі Сопіт. Поїхали вона, я і Катя Буденко. Тож можна сказати, що ми ледь з першого дня війни були закордоном, але самі..

Якось дуже швидко настало доросле життя. Живемо самі, їздимо  самі, тренуємося самі, спочатку навіть тренерів з нами поруч не було. Перша країна, яка нас прийняла, це була Польща, нам допомогли і надали гуртожиток у Познані. Майже місяць ми провели там, у місцевому клубі тренувалися. А потім нам запропонували збір в Ізраїлі. І вже там ми побачилися з нашими тренерами і почалася повноцінна підготовка до юніорського чемпіонату світу. Далі дорослі етапи Кубка світу. І ми вирішили, поки нас запрошують, а насправді допомогу пропонували багато де, зокрема нас прийняли в Німеччині, будемо тренуватися і виступати на змаганнях. І лише у травні після етапу Кубка світу у Таубербішофсхаймі ми повернулися додому і побачили рідних. І вже під керівництвом Ольги Лелейко почали підготовку до чемпіонатів Європи та світу. Потихеньку прийняли те, що в нашій країні, йде  війна, але нам все одно не можна зупинятися і потрібно продовжувати робити свою справу.

Зараз ми тренуємося у Києві. Хотілося б подякувати столичному фехтувальному клубу «Ля Флєш», який прийняв у себе миколаївську школу, при чому дозволив займатись у будь-який час. Ми й збори там проводимо, і навіть коли їх немає, тренуємося у «Ля Флєш». У Миколаїв поки що не можемо повернутися, там і з водою проблеми, і з організацією тренувань складно, адже обов’язковою умовою зараз є наявність бомбосховища і дотримання усіх заходів безпеки.

– Ваші рідні залишаються у Миколаєві?

– Мама до останнього залишалась там, не витримала, коли було влучання в один з готелів дуже близько до нашого дому, забрала бабусю і поїхала до Одеси. Найближче місто, де тоді було тихіше. Зараз вже повертається додому. Я перед Гран-прі якраз їздила до Миколаєва. Лариса Миколаївна знаходилася там, а я хотіла отримати у неї кілька уроків і, звичайно ж, ковтнути рідного повітря. Ця поїздка у моральному плані пішла мені на користь. Місто потрішки оговтується, стало більше людей, магазини почали відкриватися.

– Попереду Конгрес FIE, на якому будуть розглядати питання повернення російських та білоруських спортсменів до міжнародних змагань в світлі останньої заяви МОК про їхній можливий допуск у нейтральному статусі до Олімпіади-2024. Якби ви могли звернутися до спортивних функціонерів, від рішення яких це залежить, щоб ви їм сказали?

– Ми, українські спортсмени, наполягали й наполягатимемо на тому, щоб представників країн-агресорок не допускали до міжнародних змагань. Усі кажуть, що «спорт поза політикою», але ми на власні очі бачимо, що це не так. Російські та білоруські спортсмени підтримують цю війну. Я не знаю, що ще потрібно зробити та сказати, щоб увесь світ в цьому переконався. І так вже дуже багато доказів, що на нашій землі вбивають дітей, страждає весь народ. Ми всі буквально кричимо про це з початку війни. І я теж записувала відеозвернення на цю тему і викладала в інстаграм. У нашій команді всі дуже сподіваються на те, що конгрес стане на бік України. Особисто я не уявляю, як ми будемо почуватись, коли побачимо російських та білоруських спортсменів на змаганнях…

– Чи спілкувалися ви з колегами з інших збірних на цю тему?

– Багато хто нас підтримує, зокрема та ж Анна Зауер. Вона навіть виходила на доріжку з жовто-блакитною стрічкою якийсь час, постійно пише пости у соцмережах на підтримку України. Є деякі спортсмени, які ніяк не виявляють свою позицію. У них своє життя, вони можуть до кінця не розуміти, що переживаємо ми. Це вибір кожного, але ми дякуємо усім, хто підтримує нас з інших країн. Для нас це дуже велика допомога.

Пресслужба НФФУ