20-річний шпажист з Києва розповів пресслужбі НФФУ про свій шлях до найвищої сходинки п’єдесталу турніру «Uhlmann Cup Ukraine» – «Меморіалу Бориса Смірновського».
– Той Нікіта Кошман, який закінчував минулий рік і починав цей, навіть не потрапляючи у вісімку на національних змаганнях, і той якого ми бачили на останніх двох турнірах у Києві та Львові, це одна й та сама людина?
– Зовсім різні. Потихеньку віднаходжу те відчуття, яке було на Кубку світу у Парижі, на чемпіонаті Європи U-23 та на чемпіонаті світу у Каїрі. Впевненості додав мені вже Турнір пам’яті Величка. Все ж після такого довгого періоду, так би мовити, поганих виступів цінна будь-яка медаль. Ці ж змагання були важливі насамперед з точки зору рейтингу в U-23. Завданням було не дати себе обійти Андрію Деркачу і Леву Майстренку.
– Розкажіть про те, як складався сьогодні ваш турнірний шлях?
– Перший тур в олімпійці я пропустив, почав з 1/16 поєдинком проти Арсенія Карапиша. Я з ним фехтував в групі на Турнірі Величка, програв 2:5. Тож коли виходив тут на доріжку проти нього, були такі думки, що може це мій останній бій сьогодні. Але зумів зібратися і переміг. Коли прийшла моя черга фехтувати за вхід у вісімку, я вже знав, що Андрій Деркач програв Богдану Кирді. Тож я вже не так сильно переживав за мою зустріч з Павлом Трофименком. Це мій одноклубник, ми один одного дуже добре знаємо, шанси у нас були рівні, що з рештою і показала наша напружена боротьба. Я трішки відірвався в кінці, потім по глупоті три поспіль уколи пропустив. Але на пріоритеті в кінці все ж вирвав перемогу.
В 1/4 я зустрівся з Майстренком, якому я поступився на останньому Турнірі Крісса. І в «пулі» я йому програвав, і в командних змаганнях мені важко було з ним фехтувати. Але якось у процесі бою ці думки, які крутилися в голові, відійшли на другий план, я почав розуміти, що працює проти нього, а що ні, набрав фору на початку і зміг втримати її. В кінці, щоправда, трішки підпустив суперника, але вирішальні фрази все ж залишилися за мною.
З Горецьким у півфіналі у мене не виникло особливих проблем. На Турнірі Величка ми також фехтували в олімпійці й тоді я його здолав з рахунком 15:12. Зараз вийшла навіть більша різниця – 15:9.
– У фіналі на вас чекала зустріч з Богданом Кирдою – ще одним вашим товаришем по тренерській групі Руслана Тимошенка. Фехтувати з одноклубниками психологічно важче чи навпаки?
– Сьогодні це був другий для мене за складністю бій після поєдинку з Павлом Трофименком. В кінцівці мені трішки пощастило, я відірвався на пару уколів і потім вже просто дотиснув, так би мовити. Так, фехтувати зі своїми одноклубниками важко, але не стільки в моральному плані, скільки фізично. Ти розумієш, що вони тебе повністю знають, що на тренуваннях вони можуть діяти по одному, а на змаганнях – по-іншому. А перетинаємося ми на турнірах не так часто, в групах нас взагалі намагаються розводити. З Богданом ми давно не фехтували на вирішальній стадії змагань, йому не вдавалося до неї дістатися. Але, схоже, він теж віднайшов своє фехтування і я дуже радий за нього. Адже коли почалася війна, у нього не було можливості нормально тренуватися вдома, а виїхати за кордон, як ми, він не міг.
– Як оціните рівень проведення змагань у Львові?
– Приємно, що він росте! Ввели маркування зброї й цього разу воно пройшло без затримок. Так, не було відеоповторів, але вже з’явився поміст і, що особливо тішить, відеотрансляція змагань. Це безумовно сприятиме популяризації нашого виду спорту, та й рідні можуть подивитися і повболівати. Батьки часто на моїх змаганнях бувають, а от для бабусі, яка живе у Сумській області, така можливість дуже цінна. Через війну ми не можемо їздити до неї так часто, як хотілося б.